За кількістю національних прапорів можна трохи сказати про місце. Один чи два в громадських будівлях тут і там здорово схиляються до поміркованого та спокійного патріотизму. Але скупчення того самого національного прапора кожні п’ять кроків, на кожній будівлі та прикрашання парків і вулиць – ну, щось відбувається, чи не так? Ви перебуваєте в місці, де біда точно поруч, у місці, де національні органи влади можуть не почуватися в повній безпеці. Що за біда? Ну, не хочеться драматизувати, але в цьому конкретному випадку Третя світова війна.
Російське вторгнення в Україну дещо змінило настрій музики тут
Це Даугавпілс, у крайньому південно-східному куточку Латвії, лише добре зорієнтоване скупчення мокроти від білоруського кордону та приблизно за 75 миль від російського кордону. Це російське місто, я маю на увазі, що 75% населення росіяни, або 48%, якщо вірити офіційній статистиці Латвії, якій ніхто не вірить.
У 2016 році BBC влаштувала симуляцію Третьої світової війни для масової розваги своїх глядачів, і все починається тут. У цьому романі мер Даугавпілса проголосив незалежність від Латвії, а державна влада направила поліцію та війська, щоб придушити місцевий ентузіазм щодо повстання, який, можливо, посилили російські агенти через кордон. У відповідь на очевидне підкорення російської більшості в цьому місті Володимир Путін направив війська як превентивний і оборонний жест. Латвія, звичайно, є членом НАТО, тому західні сили були змушені відповісти. За напрочуд короткий проміжок часу цілі країни Балтії – а невдовзі після цього й решта світу – сяяли, як маяк Pelica.
Цей сценарій стався за шість років до російського вторгнення в Україну, коли російська меншина Латвії помирилася зі своїми колишніми підданими, хоча й з деяким обуренням. Але це вторгнення трохи змінило настрій музики. Три чверті етнічних латишів підтримують Україну; Етнічних росіян – 27 відсотків. Більшість решти з Путіним.
Найпопулярніший
Карл Хенеган
Нам потрібне було розслідування Covid – але це не так
Мер, якого мала на увазі ВВС, можливо, нинішній мер Андріс Елксіненс, який донедавна був членом Центру гармонії, по суті, соціал-демократичної коаліції, що представляє інтереси російської меншини Латвії. Гармонія стає делікатною і неоднозначною, коли латвійці говорять про російську «окупацію» їхньої країни: вони мовчать. Проте вони досить чітко висловилися щодо вторгнення в Україну – тобто визнали, що це вторгнення було дещо неслухняним, зважаючи на всі обставини. Єлексенінс, який є частково росіянином і частково латишем, не погоджувався з таким легким підходом. Він зазначив, наприклад, що Крим належав «Російській Федерації» і не засуджував вторгнення в Україну.
Нещодавно він кинув виклик політиці національної влади, уповільнивши знесення радянських пам’ятників у місті, і навіть заохочував жителів міста покладати квіти на статуї. Коли будівельники прийшли зносити статуї, вони зустрілися з погрозами та образами з боку широкої громадськості. Крім того, Єлексеніни покращили відносини з Білоруссю та відвідали святкування Дня незалежності, яке проводив режим Лукашенка в Мінську. З цієї причини його різко розкритикувало Агентство державної безпеки Латвії, яке заявило: «Такі дії суперечать осудливій позиції латвійської держави щодо злочинів, скоєних Росією проти України та її народу, і не сприяють єдності Латвійське суспільство». «У цих складних обставинах».
Все це зайшло занадто далеко навіть для русофільської партії «Злагода» і були вимоги виключити Єлексініна. Не довелося морочитися – мер покинув партію за власним бажанням у січні. Про свою поїздку до Мінська він нітрохи не шкодує.
Звичайно, все це не призводить до Третьої світової війни. Але стільки невдоволення у другому за величиною місті Латвії, де сьогодні всі магазини змушені рекламувати свої товари спочатку латинським алфавітом, а всі графіті написані кирилицею. Процес дерусифікації в Латвії розпочався дуже скоро після того, як країна здобула незалежність від Радянського Союзу 21 серпня 1991 року, і означав відновлення латиської мови як основної мови країни, навіть – і, можливо, особливо – в тих частинах країни, як-от Даугавпілс, нею розмовляє дуже мало людей. Уряди, які змінювали один одного, також споруджували величезні меморіали в пам’ять про жертв різноманітних радянських звірств – знову ж таки, особливо в містах з великим населенням росіян. У Даугавпілсі є великий меморіал, присвячений латвійським патріотам, які були вбиті або депортовані в 1944 році, коли Червона армія повернула країну (Латвія воювала, з деяким ентузіазмом, разом з нацистами). Багато хто в місті відчуває, що їм, так би мовити, втирають носа.
Для етнічних латишів все це здається надто малою ціною, щоб заплатити як моральну компенсацію за ті роки окупації та супутнє поневолення їхньої мови та народу. У Ризькому музеї окупації чарівний молодий екскурсовод відкинув непоступливість росіян, сказавши: «Вони в нашій країні 30 чи 40 років… і їм не доводиться вчити нашу мову?» Він також назвав вступ Латвії до НАТО у 2004 році найбільшим днем в історії Латвії. Почуття сильні – з обох сторін – і вторгнення в Україну додало їм колориту.
Важко уявити, що це нудне, сонне місто є центром чогось, не кажучи вже про каталізатор війни за знищення цивілізації. Але варто звернути увагу на Даугавпілс і його дещо жвавого мера. На всякий випадок, якщо справи підуть гірше, ніж зараз.
“Хардкорний ботанік в Інтернеті. Гордий фахівець з кави. Науковець із соціальних мереж. Організатор. Провідник. Завзятий наркоман-зомбі. Виродник із ТБ. Дружній студент”.
