менеУ травні 2014 року, коли тільки почалася війна на сході України, я був на Каннському кінофестивалі. Було тепло, світило сонечко, а вистава, повна кіно та критики, щойно закінчилася. Я вийшов з палацу і прочитав новини: російські солдати викрадали людей у Луганську, захоплювали адміністративні будівлі, билися навколо місцевих аеродромів. За два місяці до цього, у березні 2014 року, Росія окупувала Крим, а трьома місяцями раніше, у лютому, під час антиурядових протестів у центрі Києва було вбито майже 100 осіб.
Українське суспільство намагалося осмислити свою нову реальність – реальність війни. Я не міг дихати і хотів плакати, я шукав, де б сховатися, і пішов до церкви, яка була майже порожня. Я не релігійна людина, але в тій церкві я думав про цей глибокий контраст між життям людей, які живуть у Донецьку, і людьми в Каннах.
Це була моя третя поїздка в Канни, і, хоча фестивальний досвід не був для мене приємним, я знав, навіщо прийшов: кіно та його здатність примирити нас із яскравістю світу, в якому ми живемо. Кіно для мене завжди було вікном у «іншого», уроком емпатії, що дає уявлення про різні життєві шляхи. І фестивалі, я думав, особливо ті, які хочуть встановити правила, повинні це відображати.
“Хардкорний ботанік в Інтернеті. Гордий фахівець з кави. Науковець із соціальних мереж. Організатор. Провідник. Завзятий наркоман-зомбі. Виродник із ТБ. Дружній студент”.
